На покритій лісами місцевості, в долині річки Грунь, в середині 17 століття виникло село Капустинці. Першими його жителями були вільні люди, козаки, які переселялися сюди з польських володінь та з південних окраїн Російської держави, тікаючи таким чином з- під гніту панської Польщі.

Назва села походить від першого поселенця – пасічника Капустяна. Довгий час урочище на заході села де він жив, так і називалося – урочище Капустяне.

З часу заснування село входило в Гадяцький полк як адміністративна одиниця з своєю козацькою сотнею та сотенним начальником. В середині 18 століття Капустинці віддано в володіння Кирила Розумовського. З введенням загальноросійського адмінподілу в 1780 році на Україні, село належало до Бірківської волості Гадяцького повіту. А після того, як брат Кирила Розумовського Андрій, попав в опалу до царя Павла І і втік в Австрію, село передалося в казну. Через те жителі села пребували в дещо кращому становищі, ніж кріпаки сусідніх сіл.

Ходили селяни в домотканих полотнах і сукнах, взуття шили із шкіри домашнього виробництва. В хатах печі робили з землі. Про вивезення й використання гною на полях не було й уявлення. Гній звозили у канави, болота, чи на берег річки. Взимку гній взагалі не вивозився з двору, а притоптувався і залишався на місці. За переказами, коли в селі стояли постоєм солдати Гадяцького полку, по виходу з села вони залишили перші залізні вила. До цього часу селяни користувалися дервяними заступами. Не зайвим сказати, що й прізвище «алтинник» бере свій початок від того часу. Солдати купували овес у багатих селян Євтушенків, а ті за мірку вівса брали дорого, по алтину, тому їм і дали таке прізвище – Алтинники.

Після реформи 1860 року Капустинці стають волосним центром, куди входили села: Марянівка, Саї, Беєво. В економічному і політичному житті села відбуваються значні зміни. Класовий склад населення був слідуючий. Жителі поділялися на козаків, казених селян, міщан (євреї-торговці), і дворян (Канішевичі, Вербицький, Гурин, Бушувайло). Та дворяни ці були надто захудалі, тому на початку 20 толіття, їх було позбавлено дворянського звання і переведено в козаки. Козаки мали деякі привілегії. У них було своє «общество», вони самі обирали собі старосту, у них була краща земля, дещо менші податки, і їм дозволялося займатися торгівлею, тримати шинки. Помітно пожвавлюється господарська діяльність населення. Покращується обробіток землі, с/г знаряддя. Зявляються залізні плуги, борони. Все більші успіхи роблять товаро-грошові відносини, село втягується в ярмаркову торгівлю. Капустинці стають місцем проведення кількох ярмарок на рік, відомих на значній території тогочасної Росії. З глибокої давнини в селі існував звичай організовувати в час різдвяних свят кулачні бійки на мосту. Так, як річка поділяє село на дві частини, після ярмарку, достатньо захмелілі одні «бочани» наступали з кулаками на інших. І це вважалося гарною розвагою і схвальним видовищем. Бійки ці часто закінчувалися для кого смертю, чи в кращому разі побиттям ребер. Цей архаїчний звичай дожив аж до 1949-1950 років. В селі було дві церкви. Всього ж за всю історія села їх було три. Дервяна церква збудована в 1768 році на місці старої, простояла 105 років і була перевезена в Саї. У 1886-1888 роках зведена нова, освячена в 1889 році. Це була єдина в районі церква другого класу. Мала вона два престоли. Головний – в ім’я Вознесіння Господнього, другий – в імя Святого Благовіщення князя Олександра Невського. При церкві було три священники і три псаломщики. Землі церква мала 66 десятин.

В 1867 році завдяки діяльності земства в селі відкрито початкову трикласну школу. Почала працювати й поштова яма. Пошту возили з Бірок заможні селяни Слабченки й Голуби. Постійної медичної допомоги населення не одержувало, більше зверталося до знахарок. Та в 1897 році земство почало будувати приміщення лікарні. Близько 1870 року, на кошти села було збудовано амбар для зберігання хліба на випадок стихійного лиха. Хліб мінявся через кожні 8-10 років, і в разі потреби видавався в позику жителям. Через 14 років амбар було перебудовано: поставлено на фундамент, покрито залізом.

Деякі жителі села прийняли участь в російсько-турецькій війні 1877-78 років. ЇЇ учасник Одинець Ілько відзначений Георгієвським хрестом – це був перший житель села з нагородою.

В побуті також окреслюються деякі зміни. Дещо з промислових товарів доставляли в село коробейники та щитильники з котомками на плечах. А в 1880 році Білявським та Нагінським будуються перші крамнички. В кінці 1890 років Євтушенком, Гурином і Клюсом закладено кирпичні заводи. Таким чином зявляється класове розшарування на селі. З одного боку – утворення заможної верстви населення, з другого – збільшується бідняцька частина безземельних і малоземельних господарств. Важкі умови оренди та купівлі землі змушують селян на кабальних умовах орендувати землю в багатіїв. Тому частина жителів села кидала свої домівки, від»їзджаючи на проживання в Оренбургську губенію, в Сибір, на Кавказ. Інша частина, тікаючи від нужди, розорення і злиднів, відправлялася на заробітки в Крим, Таврію, на Дон до багатих козаків у найми.

Під час подій революції 1905-1907 років прямих селянських виступів у Капустинцях не відбулося. Та їх очевидці, що поверталися в село, привносили деякі революційні настрої серед населення. Так Кревсун Іван Тихонович призваний в армію восени 1904 року, в час початку революції ніс службу в самому Петербурзі. Перебуваючи матросом в Кронштадті, став учасником руху під час повстання в Свеаборзі (19-20 липня 1906 р.), за що був увязнений на три роки і відбував покарання у м.Вільно, а потім у Полтаві. Повернувшись додому, перебував під наглядом поліції аж до 1917 року, як «неблагодійний». Під наглядом як «балакун» знаходився і Яковенко Іван Петрович. Очевидцем революційних виступів у Владивостоці був матрос Чайковський Федір Савич, і хоча ніякої участі в них не приймав, та повернувшись в село розповідав односельчанам про відвагу матросів і солдат, що намагалися відстояти свої права та свободу.

Деяку роль в пожвавленні економічного життя капустян відіграв земський діяч, поміщник Кияніцин. Діяльний агроном з вищою овітою, він очолював губернське земство в Полтаві, мав свій маєток на території Капустинської волості. Його поля були зразком ведення зернового господарства. В 1909 році за його ініціативи в селі створюється «Кредитове товариство». В розпорядженні товариства були деякі сільськогосподарські машини: сівалки, плуги, якими можна було користуватися за невелику плату, чи купити більш багатим членам товариства. Були тут і майстерні зі станками по вишиванню, ткацтву. При товаристві діяв опорний пункт по вирощуванню племінної худоби. Кияніцин сам виписував з-за кордону кращі породи племінних биків, корів, коней, свиней. Слід зазначити, що товариство це було другим по Полтавській губернії. Земство постійно влаштовувало тут сільськогосподарські виставки. Сюди виводили на показ кращих коней, корів, показували речі домашнього виробництва, а найкращі експонати преміювалися.

Так, наприклад, в музеї с.Веприк зберігається «Похвальний лист» виданий «Советом Капустинского сельскохозяйственного общества, Гадяцького уезда жителю Наталье Ефсафиевне Кулинич за полотенце шитое выризыванием выставленное ею на Капустинской с/х выставке 30-31 августа 1910 г . в селе Капустинцы».

В ці роки Кияніцин проводив лекції, доповіді на сільськогосподарські теми для населення волості. Лекції супроводжувалися демонструванням так званого «чарівного ліхтаря». Але й це не могло змінити загального стану відсталості села.

Письменних людей в селі було зовсім мало. На всю волость (4 села), надходило 15-20 примірників газет і журналів. Виписували їх учителі, священники, міщани-євреї. Про бібліотеку, книги нічого було й думати. В роки революції 1905 р. зросла тяга до знань, до політичних подій, особливо в час Російсько-Японської війни. Тому селяни гуртом виписували газету. А кому ж читати? Тоді приходили до письменного Л.В.Волосяного, брали на плечі (бо не мав чобіт, щоб підти) і відносили на куток. Після прочитання приносили його додому.

До реформи 1860 року ніякої школи в селі не було. Першу школу відкрито в 1867 році. Це була звичайна селянська хата, з однієї кімнати, у якій працював з трьома класами один учитель. Учні сиділи за довгими партами по 10-12 чоловік. Навчання в школі проводилося на російській мові. З 1880 року було відкрито Церковно-приходську школу. Для хлопчиків вона працювала в церковній сторожці (25-35 учнів на три класи). Для дівчаток в старому флігелі священника. Тільки в 1892-93 роках земство збудувало нове приміщення школи, зручне і пристосоване для занять. В цьому будинку було спочатку дві, а потім три класних кімнати. Через 20 років, в 1911 році земство почало будівництво більш сучасного приміщення, яке було введено в дію в 1913 році. Школа так і залишилася трикласною.

В 1916 році з ініціативи священника о.Федора, в Капустинцях було засновано невелике ремісниче училище слюсарно-кузнечної справи. А згодом коли учнів стало більше, для занять у ньому було виділено кілька кімнат у кредитовому товаристві. Заняття проводив сам отець Федір. Був він чесною людиною і майстром на всі руки. І хоча в 1918 році, коли почалися гоніння на церкву і священнослужителів, ковальський інструмент відібрали, священика вислали в Сибір, а училище закрили, багато його учнів присвятили себе ковальській справі, і славилися капустянські ковалі своєю майстерністю та вправністю.

В 1914 році почалася Перша світова війна. Багато чоловіків з Капустинець призвалися в армію. За переказами, їх дружини та матері, при підтримці місцевого священника, в память про своїх синів та чоловіків провели посадку молодих дубів навколо церки. Дубки ці прийнялися, добре росли і були прикрасою центру села довгі роки, доки діяла церква. І понині декілька з них залишилися в оформленні парку.

Чутки про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді та повалення Тимчасового уряду дійшли й до села. Їх приносили прибуваючі з фронту солдати-фронтовики. На початку грудня 1917 року в центрі села провівся мітинг на якому було обрано нову владу-волосну управу. Управа ця була малодіяльна і ніяких конкретних заходів щодо впровадження життя виданих в Петрограді декретів не проводила. Вже в березні 1918 році, з приходом німецької окупації, діяльність її було завершено.

Німецькі власті залишили попередю владу в вигляді волосної управи на чолі з Зацаренком Корнієм Степановичем. Нові власті вимагали великі грошові «контрибуції», забирали хліб, худобу. Тому селяни не раз влаштовували масові протести, які закінчувалися поркою та побиттям учасників протесту. Так в хуторі Тарасенки, після відмови виплачувати побори було викликано цілийй загін з Гадяча. Карателі відшмагали батогами всіх хуторян не жаліючи ні старого ні малого, а особливо активного учасника виступу Тарасенко Пилипа Демидовича забили до напівсмерті.

В кінці листопада німецькі окупанти покинули село, а на волосній сходці було обрано новий волосний ревком на чолі з Чайковським Іваном Савичем. Там же прийнято маніфест радянського уряду України, згідно якого «всі землі поміщиків з живим і мертвим інвентарем негайно передавались бідним селянам». Скасовувалися всі борги і орендні платежі селян поміщикам. На основі цього положення було відібрано землі в заможних землевласників Клюса, Гурина, Яновського.

14 серпня 1919 року в село увійшли війська Денікіна. Відразу було сформовано загін карателів в який увійшли до 40 осіб із незадоволених «розкуркулених» селян, та вороже налаштованих проти радянської влади. Терор і насильство запанували в селі. Деніківнці катували, грабували і розстрілювали учасників революційного комітету, та тих селян які отримали землю і сільськогосподарський реманент від нової влади. Відбирали у населення хліб, коней з підводами, мобілізували молодь в армію. Але жителі ховалися з кіньми в лісі, переховували своїх дітей в городах, у родичів на хуторах.

4 грудня 1919 року Червона армія виганяє з Капустинець денікінців і в селі знову відновлюється радянська влада.

20-ті роки ознаменувалися трудовим піднесенням й пафосним будівництвом «нового життя». В умовах надзвичайної розрухи, голоду й епідемій, позначаються деякі успіхи в господарському та культурно-політичному житті на селі. Ще діють залишки куркульських банд, що здійснюють розбійні напади на сільських активістів (банда Іваненка Симона,банда «зелених» Кучерова), двічі ,у січні і в червні 1921р., через Капустинці проходять переслідувані Червоною армією рештки «армії» Нестора Махна. Та все ж , поволі, життя починає відновлюватися.

На місці маєтку Кияніцина створюється сільськогосподарське товариство. Воно мало племінні коні ,корови, реманент (сівалки, соломорізки) які продавалися чи давалися в користування членам товариства.

В 1923-24 роках в Капустинці з Синівки перенесено районний центр. Районний апарат поміщався в приміщенні церковної школи ,першим головою РВК працював Шевченко Іван Іванович. Райцентром село було близько двох років.

В ці роки відновило свою діяльність товариство «Просвіта» започатковане в селі ще в 1917 році.Членами його були Швидкий Ф.О., Волосяний Л.В., Швидкий В.Д., Приступа, Василь Клюс, Товстий Демид, Нестеренко Грицько, Хомич Іван. «Просвіта» проводила серед селян чисто просвітницьку роботу , хоч в той час його вважали націоналістичною організацією . Учасники тов-ва стали ініціаторами створення драмгуртка, яким керував Швидкий Василь. За кілька років, драмгуртківцями поставлено десятки постановок, художніх вечорів за творами українських письменників:Т.Г.Шевченка, Лесі Українки, М. Кропивницького, М. Старицького. Вечори проходили в приміщенні с/ради, школи, чи просто в сараї сільськогосподарського Товариства.

На кожній вулиці створюється по 1-2 так званих «кутки» -гуртки з ліквідації неписьменності , де вчителі та освічені люди села проводили навчання для малограмотних.

В1927 р. Тарасенко Кіндрат Павлович придбав трактора «Запорожець»- це був перший трактор на селі. А на прикінці року їх налічувалося вже три. Як захід прищеплення навиків колективного господарювання, в х. Гаї в 1928 році було створено «машинове товариство». Членами його на добровільних основах стали 35 особистих селянських господарств. Вони самі обирали правління, рахівника, свого голову. На здані членами гроші було куплено трактор «Запорожець», сівалку, молотарку, соломорізку. В кінці 1929 року з 18 дворів створюється перший на селі колгосп ім.Леніна, а на початку 1930 року було засновано і другий колгосп ім. Шевченка, який обєднав 10 дворів. Але це обєднання скоро злилося з артіллю ім.Леніна. Варто сказати, що кожна вулиця створювала свою артіль, та вони не витримували випробувань, бо люди досить насторожено ставилися до всього колективного.

Важко переборювалися приватновласницькі традиції і погляди, непросто було відвикнути від означення «це мій кінь», «це моя корова». Ось наприклад, одна колгоспниця із колгоспу «1 Травня» кожного вечора приводила з колгоспу коня додому, а на ранок забирала його знову в колгосп. Це був період ломки вікових устоїв села і психології селян-власників.

1931 рік – це рік масового колгоспного руху на селі. На початку року створюється кілька колгоспів:

  1. «Червона нива» – 80 дворів.

  2. «Ім Коцюбинського» – до 30 дворів.

  3. «Паризька комуна» – в х.Нестеренки.

  4. «Вільне життя» – до 100 дворів в х.Клюси.

  5. «Ім. ВЛКСМ» – вулиця клюсівська.

  6. «Перше Травня» – до 65 дворів.

  7. «8 Березня» – х.Тарасенки.

  8. «Труд селянина» – вул. Валюхівка

На жаль, Сталінська колективізація та «ліквідація куркульства як останнього експлуататорського класу» в 1930-х роках повнісю знищила перші паростки економічного розвитку на селі. В Капустинцях під категорію куркулів, потрапила найбільш активна, трудолюбива і підприємницька частина селян-землеробів. Майно більше 100 господарств селян-середняків, які робили перші кроки ведення господарства по фермерському типу, було повністю конфісковано. Відбиралися засоби виробництва, майно, худоба, житлові і господарські будівлі, дрібні підприємства, а самі селяни підпали під статтю «Ворожі, антирадянські елементи» і були вислані до Сибіру.

Не обійшли Капустинці ні трагедії Голодомору, ні політичні репресії 1937-39 років. Кістлява рука голоду забрала в могили понад 350 жителів села. В с.Капустинці «гроза» сталінських репресій знялася влітку 1937 року. Як не дивно, почалися арешти зі школи. Першою жертвою став шкільний комсорг Грищенко Іван Антонович 1919 р.н., активний комсомолець, здібний учень, у нього при обшуці знайшли книгу промов Зіновєва. Найбільша іронія, що заарештований він був у день свого народження – 14 серпня. 15 серпня почали привозити і інших учнів восьмикласників – Швидкого Володимира Федоровича, Чайковського Володимира Федоровича, Гаращенко Олексія Автономовича, Скрипника Григорія Григоровича, Михно Михайла Семеновича, брата Чайковського – Миколу Федоровича, який працював завклубом у сусідньому селі; вчителя початкових класів Хоменко Миколу Івановича. Всіх їх було доставлено в м.Суми і звинувачено в підготовці терористичних актів проти районних керівників та в підготовці повалення радянської влади в селі. І це 14–ти річних дітей! Дещо пізніше арештували Волосяного Михайла Йосиповича, 16 років, за те, що розшифрував слово «торгсин» як «товарищи остерегайтесь! Рабочие гибнут, Сталин истребляет народ». А хтось доніс на нього в органи. Жорстокі допити тривали аж до кінця 1938 року.

В камерах, більш навчені життєвим досвідом ув’язнені, радили юним в’язням: «погоджуйтеся з усім в чому вас звинувачують, підписуйте все, що вам пропонують». Ті з юних «терористів» хто прислуховувався до цих порад, де в чому виграли – їх менше били, не піддавали тортурам. Судовий процес відбувся в квітні 1938 року. Справу розглядала Воєнна колегія Харківського військового округу. Свідками на суді виступали директор школи і доносчик учитель Кравчук. Вони підтверджували висунуті під час слідства звинувачення. Вирок суду: «Вчителя Хомено М.І. – до розстрілу; Чайковський М.Ф.- 10 років ув’язнення; Грищенко І.А. – 8 років; Чайковський В.Ф. – до 10 років 6 місяців; Швидкого В.Ф. – до 3 років і 4 місяців; Гаращенко О.А. – до 2 років; Михно М.С. і Скрипника Г.Г. суд визнав невинними і вони повернулися додому. Вчителеві Хоменко М.І. вищі судові інстанції розстріл змінили 10 роками заслання. Там він помер від виснаження і хвороб на руках у Івана Грищенка. Обидва брати Чайковські не повернулися. Загинув в боях на фронтах Великої Вітчизняної війни Гаращенко Олексій. Тяжко хворим після каторжних робіт в таборах Сибіру вийшов Швидкий Володимир, та в село більше не повернувся. Тінь «ворогів народу» впала і на близьких арештованих. Після статті в районній газеті «Ворог народу на посаді вчителя» з школи було звільнено Швидкого Федора Омеляновича. Те ж сталося і з Волосяним Йосипом Васильовичем, який працював у школі вчителем праці.

Коса сталінської репресивної машини не обходила і простих сільських трудівників. Достатньо було чиєїсь дрібязкової особистої образи щоб запроторити людину за грати. Жогло Василь Степанович – гуморист і балагур, за частівку «Перекажіть Іллічу, що я хліба не печу. Передайте Сталіну – вождю, що й борщу я не варю!» – отримав 10 років робіт на лісорозробках крайньої Півночі. Додому він не повернувся, ніяких вістей після арешту в 1939 році його сім’ї не надходило.

Велика Вітчизняна війна докорінно змінила життя в селі. 27 вересня 1941 року німецькі загарбники вступили в Капустинці. Окупація розпочалася із розтрілів сільських активістів та євреїв. Все населення від старого до малого працювало в тимчасових громадських господарствах, утворених замість колгоспів. По 300 грам ячменю чи проса на день – оце було і вся оплата праці. Жителі повинні були здавати яйця, молоко для німців – план молока від кожної корови був 700-800 л. Забивати, а тим більше смалити свиней було суворо заборонено. За статистичними даними сільради відібрано в жителів села: великої рогатої худоби – 336 голів; вивезено свиней-316 голів; забрано птиці – 2820 штук. А вже з літа 1942 року окупаційні власті почали відправляти для рабської праці в Німеччині молодь. Дівчата та хлопці намагалися уникнути «такого щастя» різними можливостями. Споювали поліцаїв у дорозі, щоб спізнитися на відправку з Лебедина, «хворіли», переховувалися в других селах по рідних і знайомих. На початку весни 1943 року окупанти провели велику мобілізацію чоловіків від 18 до 40 років для допоміжної служби в армії і підневільної праці в Німеччині. Всього гітлерівські власті відправили з села 268 чоловік.

Та й під час німецької окупації, і під час запеклих боїв за село, його жителі проявили громадянську свідомість і мужність. На території Капустинець діяла підпільна група, яка складалася здебільшого з солдат «оточенців» та працівників місцевої лікарні. Очолював її І.А.Гринюк (Ісаак Аронович Зейфман). Жогло П, Тарасенко Ю., Харченко М. організували сховище зброї в Кашубиному. Це місце стало пунктом допомоги партизанам і підпільникам. Жителі села надавали притулок багатьом людям, біженцям, які по різним причинам потрапили на окуповану німцями територію. Після ганебної поразки на Орлово-Курській дузі німецька армія панічно відступала. Фронт наближася до села. 8 вересня 1943 року Капустинці були визволені. Майже 6 днів (з3 по 8 вересня) тривали запеклі бої за село. Більше сотні воїнів поховано в братській могилі, що стоїть тепер в центрі на території парку. Дорого обійшлася окупація селу. Після свого «господарювання» окупанти залишили спаленими 86 будинків, 146 сараїв та інших дрібних будівель. Згорів чудовий новозбудований клуб колгоспу ім Сталіна. 378 Капустян загинуло у чорних жорновах війни, 117 було поранено, лиш одиниці поверталися до рідного села влітку та восени 1945 року.

Важко підіймалося село з розрухи. Велика засуха 1946 року, голодний 1947 рік, повна відсутність техніки. Німці і поліцаї забрали майже всіх коней та волів, і господарства залишилися без основної тягової сили. Люди нерідко самі впрягалися в плуги, бо навіть худоба не витримувала тяжкої праці.

В колгоспах відновлюються, будуються господарські будівлі замість спалених під час війни. Наприкінці 1947 року кожний колгосп уже мав по автомашині. Поступово все більше зростає потужність сільськогосподарської техніки, все більше надходить її у село. В лютому 1951 року всі 5 колективних господарств обєдналися в один «Сталінський шлях», головою якого було обрано Тарасенко Павла Борисовича. За колгоспом було закріплено 5240 га землі. З них орної – 3633 га, лісомасивів – 202 га, природних лук і сіножатей – 272 га. Працездатних чоловіків – 284 особи, жінок – 631 особа. В цьому ж році відкрито в селі перший радіовузол на основі вітродвигуна. В 1956 році при конторі колгоспу побудовано великий зал для колгоспного клубу на 400 місць. Довоєнний родильний будинок перебудований в сільський клуб, при якому в 1954 році запрацював кіностаціонар. З 1958 року почали працювати швейна майстерня та майстерня по ремонту взуття. У 1955 році споруджено цегельний завод, паровий млин, маслобойню. На початок 1960-го року в селі діяло велике колективне господарство с/г артіль «Ленінський шлях», діє середня школа в якій навчалося 446 учнів і працювало 32 вчителі; лікарня на 20 ліжок, дві біліотеки, сільська з фондом у 5500 книг, і колгоспна – 2238 книги. Особливо радісна подія сталася восени-взимку 1960 року в Капустинцях засяяла «Лампочка Ілліча».

На початку 1970 років Капустинці обєдналися з сусідніми селами дорогою з твердим покриттям. В 1974 році введено в дію нове приміщення середньої школи на 320 місць, закладено будівництво нового дитячого садка, торгівельного комплексу.

Капустяни тепло вшановують тих воїнів земляків, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної віни, а також воїнів 237 дивізії полеглих за визволення села – в їх честь 9 травня 1984 року урочисто відкрито комплекс Пам’яті.

1989 рік мабуть особливо запамятася жителям села Капустинець. На початку січня введено в дію нове приміщення сільської медлікарні, а кінець року – 24 грудня – приніс ще одну радісну подію: відкриття новозбудованого Будинку культури, який по праву став гордістю і окрасою села. І понині згадують капустяни добрим словом Михна Миколу Івановича – бригадира колгоспної будівельної бригади, людину добросовісну і трудівника з великим досвідом.

Початок 90-х характериний політичною активністю та виборчими пристрастями. 4 березня 1990 року при високій активності виборців с.Капустинці пройшли вибори народних депутатів до Верховної Ради УРСР. І хоча вже через кілька місяців діяльності новообраних депутатів зявилися прояви кризових процесів у суспільному житті, проте стабільність в трудовому, виробничому ритмі населення села не була послаблена.

У колективному господасртві працює 372 трудівники, при цьому колгосп відчуває значну нехватку робочих рук, зокрема в тваринництві.

В цей період значно зростає вартість с/г машин, механізмів; тому можна сказати, що механізатори, трактористи стають однією з ведучих втробничих сил на селі. Від їх дбайливого ставлення до техніки, уміння експлуатувати її залежить і заготівля кормової бази для тваринництва і ефективність збирання зернових. Гостро постає кадрова проблема, господартво відчуває нехватку в кваліфікованих працівниках.

Автомобільний парк колективного господарства надавав населенню значну допомогу в підвезенні до районного центру, в лікарню.

Для потреб будівництва в селі, помітну роль відіграє експлуатація колгоспного цегельного заводу. В цьому році силами власної будівельної бригади заасфальтовано дороги в центрі Капустинець, навколо Будинку культури, адміністративного будинку, вулицю Леніна з під’їздом до лікарні.

Неоднозначною є ситуація на споживчому ринку. В умовах тривоги, страху, невпевненості, поширювалися чутки про грошову реформу і підвищення цін. Грошові доходи населення зростали постійно – і як наслідок, жителі села розкупили на 70-80% усіх товарів у магазинах. Полиці і склади спустіли. Введення талонів на цукор, миючі засоби, панчішні вироби, талонна система оплати дещо ліквідували дефіцит цих товарів, та це небувале «суспільне явище» є ознакою 90-го року.

1991 рік стартував в умовах наростаючої кризи. Загострення політичної обстановки по всій Україні, мало вплинуло на трудовий ритм сільського життя. Жителі Капустинець не піддалися мітинговій чи страйковій стихії. Не позначилася на життєвому тонусі і спроба державного перевороту 19-21 серпня 1991 року.

Влітку 1991-го завершилося асфальтування вулиць села, введено в дію два житлові будинки для трудівників колгоспу.

1 грудня жителі села взяли участь в Референдумі Республіки на схвалення Незалежності України. 98% виборців одностайно проголосували за Незалежність і обрали президентом Кравчука Л.М.

Політичне безладдя перших років Незалежності, принесли в Капустинці відчай, зневіру, занепад, погіршення життєвого рівня. Небачене здороження с/г техніки, запчастин, ремонтних робіт, дефіцит пального, перебої з подачею електроенергії – паралізувало роботу майже всіх видів сільськогосподарської діяльності. Зменшення поголів’я великої рогатої худоби, свиней, відсутність достатньої кількості кормів, як наслідок – зменшення надоїв та продажу м’яса по держзамовленню.

Проте і в таких умовах село намагалося вистояти. 3 грудня 1992 року на колгоспних зборах відбулося розпаювання земель колгоспу між членами товариства. Більшість колгоспників залишили свої паї у КСП «Ленінський шлях», який на той час очолював Вовк Василь Іванович. Завдяки своїй пекарні капустяни щодня мали свіжоспечений хліб, борошно для якого поставляло місцеве КСП, до того ж він був значно дешевшим ніж по інших селах. Не припиняв свою роботу побутовий комбінат. Дві швеї які там працювали надавали суттєву допомогу населенню в пошитті одягу. Правління КCП налагодило закупівлю молока для Василівського молокозаводу. По селу працювало 5-7 їздових, які збирали у людей щодня по 550-650 кг молока. Не дивлячись на те, що люди місяцями не отримували заробітної плати, у звичному ритмі працювала школа, лікарня, дитячий садок.

Не завмерло в с .Капустинцях і культурне життя. Час від часу його пожвавлювали заїжджі артисти. Артисти ім..Щепкіна, Сумської Філармонії, учасники художньої самодіяльності, вечори відпочинку для молоді – нагадували людям, що поряд з нерадісними буднями, завжди є місце для свята.

Завжди відчиненими дверима зустрічала своїх відвідувачів сільська бібліотека, завідуючою якої на той час працювала Голуб Валентина Павлівна.

В Капустницях з роду-віку шанувалася книга, тож коли звели Будинок культури, не забули і про бібліотеку. В 1989 році її було перенесено із старого приміщення сільської ради на другий поверх новобудови, в сучасне і просторе приміщення. До послуг читачів надавався фонд із 17 000 книг найрізноманітнішої тематики, великий, світлий читальний зал, де читачі могли ознайомитися з новими надходженнями та періодикою. В 90-х роках було введено платні послуги. На ці кошти бібліотека поповнювалася новими книгами.

Сьогодні Капустинці живуть на дією на краще. В даний період на території сільської ради розміщується 395 особистих господарств громадян, проживає 900 чоловік. Працюють відділення Ощадного банку, АТС, ветеринарна лікарня. Основним виробничим підрозділом на території села є ТОВ «Лан 123» очолюване В.І.Васківським. Тут працює близько 40 чоловік, 65 зайняті в соціальній сфері.

У грудні 2005 року здійснено газифікацію житлових будинків, прокладено газопровід протяжністю 21,4 км. «Блакитне паливо» зігріває тепер 192 оселі капустян. Торгівельне забезпечення здійснюють п’ять торгових точок приватних підприємців. Ліками забезпечують дві аптеки.

При нинішньому мізерному фінансуванні важко утримувати заклади соціальної сфери в належному робочому стані. Але їх колективи роблять усе можливе для цього, тому й досі служать людям збудовані ще в 70-80-х роках будівлі школи, дитячого садка, адмінбудівля колишнього колгоспу «Ленінський шлях», сільської ради та відділення зв’язку. В 2010 році до поштового відділення підведено газове опалення, зроблено капітальний ремонт.

Дитячий садок з поетичною назвою «Журавлик» на сьогоднішній день відвідують 11 діток. Кваліфікований персонал садочка робить усе можливе, щоб перебування дітей у закладі було цікавим і пізнавальним. Тут у 2006 році облаштовано електроопаленням одну ігрову кімнату.

Кілька раз у 2005 році місцеву лікарню збиралися закрити. Та капустяни відстояли своє право на медичне обслуговування і перед сільським і перед районним керівництвом. Зараз в амбулаторії загальної практики сімейної медицини 8 медпрацівників, які обслуговують населення . Воно значно поліпшилося із придбанням машини «Швидкої допомоги».

Завжди ошатна, оточена морем квітів школа, очолювана Н.А.Валюх. Діє тут чудовий музей історії села, в створення якого вклав багато сил і професійного вміння колишній вчитель історії А.М.Тарасенко. Далеко за межами району відома майстерність вчителя малювання О.І.Сірик. Весна 2011 року принесла радісну подію в життя школи, Оксана Іванівна стала переможцем обласного конкурсу «Учитель року» серед вчителів образотворчого мистецтва і дипломантом Всеукраїнського конкурсу.

Знана у спортивному житті району Капустинська футбольна команда «Сокіл», у юнацькій збірній якої грають навіть дівчата.

Будинок культури стараннями його працівників Г.І.Голуб, Н.О.Братньої та О.М.Кисіль досі виглядає по-сучасному і в плануванні і в оздобленні. При Будинку культури створено два ансамблі фольклорний «Барви», та вокальний жіночий ансамбль «Вербиченька», діє гурток художньої самодіяльності. Учасники гуртка радують у свята односельців своїми виступами і постановками. В березні 2010 року ансамбль «Вербиченька» зайняв друге місце в районному огляді «Співаємо для душі». Значною культурною подією в житті села стало проведення на базі Капустинського Будинку культури обласної естафети праці і культури «Свята моя земля, велична Україна». Гостинна Капустинська земля приймала у себе самодіяльних артистів з усього Липоводолинського району.

Вже традицією стало святкування 14 вересня (Свято преподобного Семеона Стовпника) День села. Колись давно, в Капустинцях на Семена був великий ярмарок, з’їжджався сюди люд з усієї округи. В 2001 році цю традицію вирішили відновити, і ось уже 10 років, як кожного вересня село оживає від радісної святкової метушні.

Головною прикрасою села є люди. Заслужено пишаються капустяни своїми земляками-працівниками науки, освіти, медицини. Серед них доктор медичних наук Бірюкович Петро Вікторович, кандидат географічних наук Ващенко Афанасій Трохимович, кандидат фізико-математичних наук Власенко Володимир Григорович, кандидат медичних наук Марченко Олексій Мефодієвич, учасник Антарктичної експедиції 1984-85 р., кандидат сільськогосподарських наук Клюс Віктор Михайлович, заслужений лікар України Козача Ірина Олексіївна.

Такою є історія села Капустинці – маленької цяточки на карті України. Історія давня, героїчна, трагічна і поетична. Багато пройшло-протопталося літ і віків, багато розлилося сліз і горя; та не знехаяло село своєї пишної краси. Кожного разу повставало із кісток та крові, бо жили і живуть в ньому люди для яких село їхнє – частина серця. Їх коріння, отчий дім, який вони всі люблять і оберігають, дбають про його зовнішній вигляд і добробут. Хочеться вірити, що Капустинці не спіткає сумна доля спустіння та забуття, як спіткала багато сіл по Україні. Що історія його не скінчиться цими друкованими рядками. Що покоління маленьких і юних капустян впишуть свою сторінку у відродження рідного села, свого краю. І вже зовсім по іншому будуть сприйматися слова пісні написаної директором Капустинського Будинку культури Ганни Іванівни Голуб:

Живи село і процвітай

З надією день кожний зустрічай

Дай Бог, утриматись тобі

Не впасти на коліна від журби!